?

Log in

No account? Create an account

shulhatar

Про кіно   2) Shichinin no Samurai (Сім самураїв, 1954)…

Previous Entry Share Next Entry
Про кіно
 
2) Shichinin no Samurai (Сім самураїв, 1954)
 
Режисер: Акіра Куросава
Грають: Такасі Сімура, Тосіро Міфуне, та ін.
Музика: Фуміо Хаясака
Оператор: Асакадзу Накаї
 


Подивився я цей фільм на майже-великому екрані (Набережно-Хрещатицька, ага) у не особливо вдалому російському перекладі, який час від часу забивався оригінальним звуком.
 
Що я скажу (після всіх тих кінокритиків, котрі його оголосили найбільшим шедевром японського і одним з найбільших – світового кіно)? Сентиментально-романтичний, дуже мало пов'язаний з реальністю, малобюджетний аж до чорно-білості, хай кольоровий постер нікого не вводить в оману (нє, ну а який міг бути бюджет в повоєнній Японії?).
 
Особливо фантастично виглядають 40 бандитів, котрі (і це після вдалого нападу хороших хлопців на їхній табір) атакують село буквально до останнього свого набою і останньої катани (єдине пояснення, котре я почув від когось із героїв – «у розбійників їсти нічого, вони обов’язково полізуть, навіть знаючи, що село є кому захищати», при тому, що ця банда кількома місяцями раніше уже грабувала саме це поселення). Дуже дивний багаторазовий успіх тактики оборонців – пропустити першого-другого вершника з розбійницької колони, а потім фалангою (з бамбуковими піками і нічим більше!) відрізати їх від решти колони і переколоти.
 
Соціальна гармонія – селянин каже в очі кільком ронінам все, що думає про самурайство, і залишається живим, та ще й приймається до їхнього кола; найстарший із самураїв у вільний від боїв час бавить селянських дітей; переможні роніни залишають село, не вимагаючи жодної плати (крім того, що селяни їх годували весь час підготовки до нападу) і не намагаючись встановити свій контроль над цією територією. Самі селяни (на відміну від дисциплінованих і спокійних воїнів) виглядають говірким стадом, яке нічого не може без пастуха. (Я після перегляду подивився біографію Куросави – так і є, з самураїв; «Сам себе не похвалиш – хто ж тебе похвалить?»).
 
І попри все – я прийшов на це кіно, навіть не знаючи, що воно триватиме аж три з верхом години – і зовсім не помітив, як час пролетів. Поки не побачив на табло у метро 22:07, був абсолютно переконаний, що просидів не більше ніж стандартні півтори години. Виходить, що якимось чином фільм був дуже хороший, незважаючи на всі глюки. Як це вдалося – не знаю.



Розроблено LiveJournal.com