?

Log in

No account? Create an account

shulhatar

shulhatar

View

Navigation

01 липня 2014

(без теми)

Share
Сьогодні стало відомо, що викладач історії з Луганського національного університету Володимир Семистяга помер [інформація виявилася помилковою, див. постскриптум], перебуваючи в руках терористів з "Луганської народної республіки". Єдиною причиною його "затримання" (чи як іще назвати позбавлення волі бандитами?) були патріотичні погляди покійного. Ніякої збройної боротьби він не вів і не міг вести, будучи 64-річним і хронічно хворим.

Семистяга проводив зі мною вступну співбесіду, коли я вступав до педуніверситету (нинішнього ЛНУ) 14 років тому.

Сподіваюся, що принаймні деякі з винуватців його смерті скоро заплатять за всі свої злочини - включно з цим.

 P.S.

Семистяга, на щастя, знайшовся живим і зараз на волі. Для його катів це нічого не змінює, звичайно.

29 жовтня 2011

(без теми)

Share
Про кіно
 
2) Shichinin no Samurai (Сім самураїв, 1954)
 
Режисер: Акіра Куросава
Грають: Такасі Сімура, Тосіро Міфуне, та ін.
Музика: Фуміо Хаясака
Оператор: Асакадзу Накаї
 


Подивився я цей фільм на майже-великому екрані (Набережно-Хрещатицька, ага) у не особливо вдалому російському перекладі, який час від часу забивався оригінальним звуком.
 
Що я скажу (після всіх тих кінокритиків, котрі його оголосили найбільшим шедевром японського і одним з найбільших – світового кіно)? Сентиментально-романтичний, дуже мало пов'язаний з реальністю, малобюджетний аж до чорно-білості, хай кольоровий постер нікого не вводить в оману (нє, ну а який міг бути бюджет в повоєнній Японії?).
 
Особливо фантастично виглядають 40 бандитів, котрі (і це після вдалого нападу хороших хлопців на їхній табір) атакують село буквально до останнього свого набою і останньої катани (єдине пояснення, котре я почув від когось із героїв – «у розбійників їсти нічого, вони обов’язково полізуть, навіть знаючи, що село є кому захищати», при тому, що ця банда кількома місяцями раніше уже грабувала саме це поселення). Дуже дивний багаторазовий успіх тактики оборонців – пропустити першого-другого вершника з розбійницької колони, а потім фалангою (з бамбуковими піками і нічим більше!) відрізати їх від решти колони і переколоти.
 
Соціальна гармонія – селянин каже в очі кільком ронінам все, що думає про самурайство, і залишається живим, та ще й приймається до їхнього кола; найстарший із самураїв у вільний від боїв час бавить селянських дітей; переможні роніни залишають село, не вимагаючи жодної плати (крім того, що селяни їх годували весь час підготовки до нападу) і не намагаючись встановити свій контроль над цією територією. Самі селяни (на відміну від дисциплінованих і спокійних воїнів) виглядають говірким стадом, яке нічого не може без пастуха. (Я після перегляду подивився біографію Куросави – так і є, з самураїв; «Сам себе не похвалиш – хто ж тебе похвалить?»).
 
І попри все – я прийшов на це кіно, навіть не знаючи, що воно триватиме аж три з верхом години – і зовсім не помітив, як час пролетів. Поки не побачив на табло у метро 22:07, був абсолютно переконаний, що просидів не більше ніж стандартні півтори години. Виходить, що якимось чином фільм був дуже хороший, незважаючи на всі глюки. Як це вдалося – не знаю.



16 квітня 2011

(без теми)

Share
 Трохи перекладу
 Уривок з роману Стівена Майкла Стірлінга Проти течії часу
Цар Шуріаш був занадто гордим, щоб демонструвати свої почуття перед чужинцем, тим більше через таку дрібницю, як імовірна смерть породіллі-наложниці, та ще й під час війни. Але Джастін Клеменс, лейтенант медичної служби Берегової охорони Республіки Нантакет, все одно розгледів старанно приховувані емоції монарха.

– Ти можеш її урятувати? – раптово спитав вавилонянин.

– Царю, пане мій, я не знаю відповіді на Ваше питання, доки не побачу тієї жінки, – сказав лікар. – Сподіваюсь, що зможу. Але так само можливо, що її порятунок не в моїх силах, або ж уже запізно для допомоги.
 
Порізьблене зморшками обличчя Шуріаша набрало сумного, але схвального виразу.

– Ти добре кажеш. Люди занадто часто обіцяють неможливе, особливо царям. – Крива посмішка оголила міцні жовті зуби. – Утім, ви, народ нантухтар, частіше кидаєте гірку правду мені в бороду, ніж мастите її медом. Але ти хоч спробуєш?

– Це велика честь для нас – допомогти дому нашого пана царя, який надав нам прихисток у своїй країні, – відповів Джастін. Він сподівався, що обрав правильний вираз – ця архаїчна семітська мова все ще застрягала у нього в горлі, незважаючи на інтенсивне навчання, котре тривало уже майже рік.
 
– От і добре, – Шуріаш завершив аудієнцію і обернувся до своїх охоронців-євнухів:  
– Проведіть його на жіночу половину. І його помічниць теж.

Читати даліCollapse )

14 квітня 2011

(без теми)

Share
Чому у нас скорочується населення

Основні демографічні показники України, Польщі, Львівської області, Люблінського та Підкарпатського воєводств (на 1000 чол.) у 2009 році

Народжуваність

Смертність

Природний приріст

Україна

11,1

15,3

-4,2

Польща

11,0

10,1

0,9

Львівська область

11,8

12,9

-1,1

Люблінське воєводство

10,6

10,9

-0,3

Підкарпатське воєводство

10,6

8,9

1,7

Складено за матеріалами: Держкомстат України (http://www.ukrstat.gov.ua), Rocznik Demograficzny 2010 Warszawa, 2010

 


А
тому, що пити/палити/убивати менше треба.

Як видно з таблиці, в Україні в цілому народжуваність приблизно така сама, як у Польщі, а на Львівщині - помітно вища, ніж у сусідніх польських воєводствах. Але одночасно населення Польщі зростає, а України зменшується - бо існує величезний розрив у смертності. Тим часом демографічна політика держави зводиться до підвищення виплат на дітей (аякже, воно ж легше дати трохи грошей, ніж реформувати охорону здоров'я, пропагувати здоровий спосіб життя та перетворити міліцію з джерела підвищеної смертності на орган боротьби з цією самою смертністю).

Я не обговорюю доцільність демографічної політики як такої (існують небезпідставні припущення, що вона взагалі не може принципово вплинути на довгострокові тенденції) - просто цікаво подивитися, за рахунок чого поляки досягають позитивного приросту населення.

05 квітня 2011

(без теми)

Share

Про меншості без більшості

 

На сайті Західної аналітичної групи  Микола Рябчук учергове просуває свою теорію про поділ України на «креольську» панівну російськомовну меншість і упосліджену україномовну більшість. Очевидно, що сама математика такого поділу сумнівна – україномовні є більшістю за переписом 2001 року (коли людей питали про «рідну мову», а не мову повсякденного спілкування), але не за безсторонніми (сподіваюся) опитуваннями, наприклад, КМІСу. Але навіть якщо стати на Рябчукову точку зору щодо співвідношення цих двох груп, залишається питання – як же відбувається це упослідження? Чому за умов формальної електоральної демократії більшість не приходить до влади?

 

Спочатку Рябчук намагається відповісти на нього, залишаючись у межах своїх же заданих передумов, пишучи, що (російськомовні) представники еліт стали впливовими за нового режиму саме тому, що вже були впливовими за попереднього. Але буквально в наступному реченні вказує, що Рух початку 1990-х (який він вважає тодішнім єдиним справжнім представником українофонів) мав підтримку лише чверті електорату. Пробачте, але ж українофони (за Рябчуком) були тоді і є зараз більшістю? Чому ж більшість цієї більшості проголосувала проти Руху? Відповіді у статті нема.

 

Хіба що на початку її Рябчук пише, що «імперія енергійно ґеттоїзувала тубільців – спершу як кріпаків, потім як колгоспних рабів, залишаючи їм єдиний шлях утечі із безпросвітних злиднів і приниженості: через прийняття панівної мови, культури та ідентичності, а заразом і засвоєння від колонізаторів їхньої нутряної зневаги до своїх колишніх – сільських, убогих і малоосвічених – одноплемінників» - але ці характеристики, треба думати, стосуються якраз русофонів – тобто меншості (за автором).

 

Чесніше було би визнати, що 1991 року Кравчук представляв україномовну частину населення ніяк не меншою мірою, ніж Чорновіл, що україномовність і націонал-демократичні погляди корелюють зовсім не у ста (і навіть не в п’ятдесяти) відсотках випадків, що сама україномовність може поєднуватися з голосуванням за ПР, палкою любов’ю до шансону і зневажанням високої української культури – але ж тоді картина ускладнюється, зникає світлий образ замученої «етнічно чужим» урядом україномовної і про-європейської більшості. Нічого Рябчук не говорить і про те, що навіть етнічна належність (не кажучи вже про мовну) є в Україні (та й не тільки в ній) не завжди визначеною. Той же Хмелько пише, що до чверті наслення України відчувають себе і росіянами, і українцями одночасно.

 

А так… У першому абзаці читаємо про «панівну російськомовну меншину», а в п’ятому – про поступки з боку еліти (україномовній) меншині. А більшість тоді хто?


16 лютого 2011

(без теми)

Share

Про Гузара


Учора сходив до Могилянки подивитися на верховного архиєпископа-емерита. Ну що я скажу: навіть незважаючи на те, що довелося стояти дві години - воно того було варте (навіть для мене, атеїста). Звичайно, це була проповідь з обговоренням - але яка проповідь! Він справді вміє говорити і знає, про що говорить. Чи міг би він жити так, як ті, кого він ставив за приклад - не знаю, адже о. Любомир (на відміну, скажімо, від свого ментора Йосифа Сліпого) жив у відносно "тепличних" умовах, не потребуючи відстоювати свої переконання проти спраді ворожого режиму.

Із спостережень:

1.  Своєрідні наголоси - то "польські" (Адам), то "навмисно не-польські" (на останній склад там, де літературна норма вимагає наголошувати передостанній).

2.  Подеколи заміняє "у нескладове" на "ф" - я завжди вважав це наслідком російського впливу на вимову, але звідки воно у Гузара?

3.  Він згадав, що "дві слові" - це двоїна, вживана ще поколінням його вчителів під упливом старослов'янської - а я років п'ятнадцять тому, читаючи Огієнкове Євангеліє (там "дві рибі"), здивувався, але вирішив, що це щось діалектне.

4. Почуття гумору наявне - коли спитали, чому він перший емерит, а всі його [80- і 90-і річні] попередники трималися за посаду до гробу, Гузар відповів: "Вони замало прожили!" [очевидно, малося на увазі - не дожили до такого фактичного стану, що треба виходити на пенсію]

5.  Фріки були, принаймні один, що пробився до мікрофона - якийсь Литвинчук, "релігійно переслідуваний" біженець зі "Сталінграда, колишнього Кенігсберга" (так!); він спитав Гузара про ставлення до "мученика Ющинського", поскаржився на запровадження "диявольських ідентифікаційних кодів" і оточення самого архиєпископа, яке заважає нашому борцеві за віру. Гузар "деталі" проігнорував і відповів про мучеництво як таке, натякнувши, що тут і тепер мучеників за віру  нема, а за правду - є.

6.  Моренець виступав із непоганою вступною промовою - "Що є істина? Це не лише знання. Я не знаю, і владика не знає, але він знає, які ставити питання" - просто Пілат якийсь, а не Моренець.

7.  Після Гузара говорив Винницький, згадав, як він у три рки зустрічав Сліпого у Канаді - більше, чесно кажучи, нічого не запам'яталося.

8.  Завершувала якась Роман. голова київської "Обнови" і аспірантка університету фінансів. Просила (у Гузара? так він же наче уже нічого не вирішує) капеланів при вишах і освячення гуртожитків, поскаржилася на вахтерок, котрі сприймають священика з йорданською водою у гуртожитку як чергового коханця (мабуть, панна Роман молодих священиків запрошує :) Гузар скаржився у відповідь на нестачу кадрів для такого капеланства.

(без теми)

Share

Про особливості меню

Перекладаючи одну статтю, почав шукати гуглом приклади на слово "expanding".
Однією із перших випала така фраза:

Expanding of menu items with children and breadcrumbs only work for core defined menus by default.

Йопрст! - подумав я. Невже людожери:  
а) освоїли інтернет
б) зголодніли аж так, що перейшли на хлібні крихти.

Насправді ж це було
ось що.

01 жовтня 2010

(без теми)

Share

Тому що послідовні

Три години тому Конституційний Суд України скасував зміни до Основного закону, внесені 8 грудня 2004 року законом 2222-IV, через порушення процедури ухвалення. Порушення були, і в цьому я не сумніваюсь. Більше того, до шановних суддів з таким самим питанням, теж посилаючись на порушення процедури, уже зверталися - ще 2007 року. І що ж вони тоді відповіли? А ось що:

"Відповідно до частини другої статті 39 Закону України „Про Конституційний Суд України“ в конституційному поданні має зазначатися, зокрема, повне найменування, номер, дата прийняття, джерело опублікування правового акта, конституційність якого (окремих його положень) оспорюється (пункт 3).

Положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стають невід’ємною складовою Конституції України – окремими її положеннями, а сам закон вичерпує свою функцію.

З набуттям чинності Законом № 2222ІV його положення, оскаржені суб’єктом права на конституційне подання, є фактично положеннями Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року (Відомості Верховної Ради України, 1996 р., № 30, ст. 141), яка діє в редакції Закону № 2222–ІV. У конституційному поданні неправильно вказано повне найменування, номер і дату прийняття правового акта, положення якого оспорюються, що не відповідає вимогам пункту 3 частини другої статті 39 Закону України „Про Конституційний Суд України“."

Простіше кажучи, 5 лютого 2008 року судді вирішили, що закону 2222-ІV уже фактично нема, всі його положення стали частиною Конституції, і якщо скаржникам щось у законі чи процедурі його ухвалення не подобається, нехай оскаржують саму Конституцію (що очевидно безглуздо).30 вересня 2010 року той самий суд раптово вирішив, що закон 2222–ІV таки існує, і може бути оскаржений.

Може, склад суду повністю змінився? Та ні: 2008 року у засіданні брали участь

Бринцев Василь Дмитрович - головуючий

Головін Анатолій Сергійович,

Джунь Вячеслав Васильович,

Дідківський Анатолій Олександрович,

Домбровський Івана Петровича,

Колос Михайло Іванович,

Маркуш Марія Андріївна – доповідач,

Мачужак Ярослава Василівна,

Овчаренко Вячеслав Андрійович,

Ткачук Павло Миколайович,

Шишкін Віктор Іванович.

Всі ці люди, крім Домбровського, голосували "за".

Минуло два з половиною роки, і колегія у складі

Головіна Анатолія Сергійовича – головуючого,

Бауліна Юрія Васильовича,

Бринцева Василя Дмитровича,

Вдовіченка Сергія Леонідовича – доповідача,

Винокурова Сергія Маркіяновича,

Гультая Михайла Мирославовича,

Запорожця Михайла Петровича,

Кампа Володимира Михайловича,

Колоса Михайла Івановича,

Лилака Дмитра Дмитровича,

Маркуш Марії Андріївни,

Овчаренка В’ячеслава Андрійовича,

Сергейчука Олега Анатолійовича,

Стецюка Петра Богдановича,

Стрижака Андрія Андрійовича,

Ткачука Павла Миколайовича,

Шаптали Наталі Костянтинівни,

Шишкіна Віктора Івановича

виносить діаметрально протилежне рішення, з одним голосом "проти" - Шишкіна.

Таким чином, Бринцев, Головін, Колос, Маркуш, Овчаренко і Ткачук голосували "за" обидва рази. З якою дивною швидкістю прогресує розуміння конституційного права у цих шановних суддів... Цікаво, якщо президентом знову стане "не той, хто треба" - політреформа знову виявиться законною?

  


P.S. : Таки двома голосами "проти": Шишкіна і Стецюка.

09 вересня 2010

(без теми)

Share

Про історичну політику  


Учора київські СБУшники затримали і 14 годин допитували (потім відпустивши) директора музею "Тюрма на Лонцького", львівського історика-архівіста (і співробітника СБУ) Руслана Забілого. Звинувачують його у копіюванні секретних документів (а щоб не дати йому продовжити злочинну діяльність, відібрали ноутбук з зовнішніми дисками, де ці самі копії і були). Пропонували подумати про долю сім'ї і перекваліфікуватися на шкільного вчителя. Детальніше тут: http://zaxid.net/newsua/2010/9/9/141454/
Ну що, політично тут все ясно. Давненько у нас не було процесів над істориками, та й за добре ім'я НКВД уже років 20 держава не боролася ( а як іще зрозуміти звинувачення проти Забілого? Які такі ще важливі документи він міг отримати, працюючи над тематикою УПА? Чи СБУ часів В'ятровича йому давала документи про поточну контррозвідувальну діяльність? Не вірю).
Юридично слідчі, теоретично кажучи, можуть мати рацію. Оскільки у нас досі маса документів по 1940-х роках засекречена, а процедуру розсекречення СБУшники цілком могли порушити (хоча В'ятрович це зараз спростовує), то формально Забілий міг отримати незаконний доступ до "секретних" документів, і навіть не знати про це (або знати, і не звертати уваги - наче ж всім ясно, що секретність тут безглузда). У професіоналізм СБУ повірити важко після історії з Кислинським (той працював у них заступником шефа з фальшивим дипломом).
Навіть якщо ті документи і справді були недорозсекречені - принципово це нічого не змінює. Режим смішний - але це той випадок, коли смішно, аж страшно.

(без теми)

Share

Про кіно

1)
The Mission (1986) 


     Режисер: Роланд Жоффе (чи,скоріше, Йоффе)
     Грають: Роберт Де Ніро, Джеремі Айронс, та ін.
     Музика: Еніо Морріконе
     Оператор: Кріс Менгес 



Фільм про загибель єзуїтських редукцій Південної Америки - таких собі колгоспів, де під керівництвом партії  ордену (реально - "розум, честь і совість епохи"), індіанці гуарані, недавні діти природи, вирощували маїс на спільному полі, відгодовували спільних бичків, збирали мате у спільному лісі (останнє - на експорт), а у вільний від роботи час зводили собори, конструювали годинники, телескопи і скрипки, співали у хорі під акомпанемент власних оркестрів, малювали ікони, і т.п.
Час від часу цю ідилію порушували мисливці за рабами - переважно португальці/бразильці, котрі перебували у прекрасних стосунках з іспанською адміністрацією (редукції формально належали до іспанської колонії Ла-Плата - нинішні Аргентина, Парагвай та Уругвай) - що й не дивно, оскільки іспанські чиновники купували у португальців невільників для своїх маєтків. Інколи у таких мисливців ставалися напади каяття (у фільмі один з них застрелив коханця своєї жінки, після чого раптово згадав всі свої злочини, вирішив виправитися, пішов до єзуїтів, приєднався до їхньої експедиції в країну гуарані і зрештою вступив до ордену).
Одного нехорошого дня Мадрид та Лісабон домовилися про невеличке уточнення кордонів між колоніями в Америці. У ході цього уточнення 7 з 37 редукцій мали опинитися на португальській території. Португальці не хотіли підкорювати кільканадцять тисяч озброєних гуарані, тому вписали у договір з Іспанією депортацію усього населення 7 редукцій на територію, що лишалася за іспанцями.
Індіанцям (і єзуїтам) цінна ідея протягом року покинути свої землі чомусь не сподобалась. Заради уникнення зайвих проблем, іспанський та потругальський уряди попросили папу направити спецпредставника до Південної Америки, щоб той роз'яснив ситуацію. Кардинал приїхав, єзуїти пояснили йому, що люди з редукцій нікуди не підуть і запропонували поїхати і подивитись, як індіанці живуть і чому не хочуть виселятися. Той поїхав, у всьому переконався і все одно видав наказ під загрозою відлучення від Церкви виконати іспано-португальську угоду (чесно сказавши гуарані, що інтереси Церкви в Європі (загроженої Просвітництвом) важливіші, ніж 7 редукцій).
Для проведення депортації в регіон направили іспанських та португальських солдатів; індіанці вчинили спротив і програли, ті, хто вижив, розбіглися по джунглях. Більшість єзуїтів просила обидві сторони не стріляти, деякі (зокрема, той розкаяний мисливець за рабами) очолили збройний опір.
Фініш.
Історичний постскриптум: років через десять єзуїтський орден ліквідували (спочатку в Іспанській та Португальській імперіях, потім в усьому світі), а решта 30 редукцій занепали (землевласники отримали трохи пеонів, більшість же індіанців теж пішла назад у джунглі). Ще через кілька років іспансько-португальську угоду переглянули, і територія тих спірних 7 редукцій опинилася знову у складі іспанської Ла-Плати. Ще через 30 років відродили єзуїтський орден. В наш час Парагвай - єдина країна, де індіанська мова (гуарані) є реально рівноправною з іспанською. Алфавіт, розроблений єзуїтами, використовується в підручниках для початкових шкіл.
Президентом там зараз колишній єпископ. У проміжку між редукціями та нашим часом в Парагваї були кілька напівтоталітарних диктатур (з них одна напівкомуністична за політикою), а також жахлива війна з сусідами, в якій загинула половина населення.

Кіно знято як картинку ( і як музичний твір) - прекрасно (хоча, звичайно, з тамтешньою природою важко зняти некрасиво), як оповідь - погано. Дії героїв прогнозовані, емоції демонстративні, усі "хороші" - янгольськи-білі, більшість "поганих" - чорніші чорної землі.
Розроблено LiveJournal.com